Новини. Події

18.09.2017
Про важливість сортування з херсонськими школярами
16 вересня 2017 року до Днів сталої енергії, організованих КП "Херсонська енергосервісна компанія" ...

Детальніше...

18.09.2017
Презентація національних природних парків Херсонщини для студентів
У бібліотеці 14 вересня відбулася презентації одразу двох національних природних парків Херсонщини. Для ...

Детальніше...

15.09.2017
Дні сталої енергії у книгозбірні
В Центрі екологічної інформації 15 вересня 2017 року, в рамках 2 етапу Днів сталої енергії в м.Херсоні, ...

Детальніше...

Всі новини

Голосування
Як Ви ставитесь до бродячих тварин в місті?







Випадкове фото



Віктор Борисович Васильчук народився 29 лютого 1960 року в сім’ї залізничника в місті Коростені, що за сто кілометрів від Чорнобиля. У 1982 році закінчив Київський держуніверситет. Працював у міськрайонній газеті «Радянське Полісся». 14 жовтня 1991 році заснував і почав редагувати газету для всіх «Апокаліпсис», а нині це – благодійна вільна газета «Вечірній Коростень», засновник Всеукраїнського літературно-мистецького фестивалю „Просто на Покрову”, фундатор премії імені Василя Юхимовича. Під час аварії на ЧАЕС побував у Чорнобилі, Прип’яті, Дитятках. Друком вийшли книги «Світ казковий та невигаданий», «Тільки один місяць», «Приречені на життя», «Собака буває кусачою...», «Мандри темно-вишневої самописки», «Як їжачок ялинку рятував», „Чому Нічка посварилася з Ранком”, „Гавчик і курчатко”, „Пригоди Сновиди та його друзів”. Відзначений Дипломом Міжнародного рейтингу популярності МАРТІС «Золота Фортуна», лауреат премій імені Лесі Українки (Житомирського обласного відділення ФКУ), „Рукомесло-2009”, нагороджений Золотою медаллю Української журналістики, Заслужений журналіст України.

 

КАЗКИ

ЯК У ГАВЧИКА З`ЯВИВСЯ КУЦИК

Трапилося це давним-давно. Коли ще квіти були такі великі, наче дерева. Звірі й птахи вміли розмовляти. А всенька планета Земля трималася на трьох велетенських красенях-Китах.
Цуценятко Гавчик із мамою Білошийкою жили на сонячній Галявині. По сусідству мешкало жовте... Так, так Курчатко з квочкою Рябушкою. Гавчик був рудий-рудий, лише вуглинкою чорніла цятка там, де зараз у песиків росте хвостик. Цуцик дуже любив бешкетувати і завжди зачіпав Курчатко.
Збирає маленьке серед отих велетенських квітів всілякі насінинки, а рудий шибеник непомітно підкрадається...
– Гав! Гав!
Бідолашне плаче тихенько, а розбишака задоволено гасає навколо. Почне його сварити Рябушка, пустун скубне її зубками за хвостик і нахваляється:
– Відгризу.
Не слухався Гавчик і маму Білошийку.
Одного дня, коли Білошийка і Рябушка пішли шукати щось смачне на вечерю, на галявину залетіла розбійниця Гава. Побачила Курчатко й нумо за ним.
Собачка, уздрівши чорну незнайомку, злякався і заховався під великими Жоржинами. А Курчатко теж, немов скам’яніло, попискує жалібно. Кличе на допомогу. Ось-ось піймає його страшна ворона. Тоді Гавчик не витримав. Пересиливши свій ляк, голосно загавкав і кинувся на кривдницю.
Нападниця страшенно обурилася:
– То це ти, негіднику, надумав мене лякати? А тікай-но мерщій, бо вуха наскубаю!
Та цуцик невгавав:
– Кому кажу, не зачіпай Курчатко!
Гава й зовсім розсердилася. Розпустила крила, розчепирила гострі кігті. Підлетіла до цуцика і давай його скубти. Курчатко тим часом устигло заховатися. Гавчик і собі прикрив лапками носика. Розбійниці залишилося тільки вчепитися кігтями в чорну цяточку на тому місці, де мав рости хвостик. Цяточка, на диво, почала витягуватися в невеличкий куцик.
Невідомо, скільки б тривала та бійка, якби не наспіли Рябушка з Білошийкою. Гава побачила, що не справиться з усіма, полетіла хутко в зарослі Чорних Бур’янів. А куцик Гавчика враз закрутився в кумедне кілечко.
Отак у Гавчика з’явився хвостик.
Пізніш інші собачки теж завели собі хвостики і почали гавкати на ворін. А рудий Гавчик, крім того, перестав кривдити своїх друзів і навіть сусідів. Навіть подружився з Курчатком, яке невдовзі підросло і стало гарненькою Курочкою.

ЧОМУ НІЧКА ПОСВАРИЛАСЯ З РАНКОМ

У Великому Лісі, серед високих запашних трав, духмяних квітів, у затишній хатинці жили чорна-чорна кішка Нічка і білосніжний песик Ранок.
Вони не любили самотності, а тому завжди були разом. Зазвичай гуляли між могутніх дерев. Ганяли наввипередки за кольоровими метеликами. Вовтузилися в траві, між квітами. І так могло тривати досить довго. Адже у Великому Лісі весь час господарював дядечко День.
А коли друзям все ж набридало без упину бавитися, вони ходили в гості до їжачка Літечка. Провідували лисичку Осінь. Заходили до ведмедика Зими. І вже під кінець збиралися всі гуртом у синички Весни. Пили чай з малиновим варенням.
Бувало, до Великого Лісу заходили Дощ, Хурделиця чи Спека. Тоді Нічка і Ранок, згорнувшись клубочками, спали у своїй затишній хатинці, поклавши голівки одне на одного. Їм снилися чудові солодкі сни.
І ось одного разу, коли з Великого Лісу пішли і Дощ, і Спека, і навіть Хурделиця, киця і песик раптово прокинулися і розбіглися в різні боки.
– Що це ти?!. – запитала сердито Нічка, виляючи своїм чорним-чорним хвостом.
– Я... нічого, – здивувався Ранок, виписуючи своїм білосніжним хвостом у повітрі “вісімки”.
– Як нічого? – ще більше обурилася киця. – Навіщо ти мою мишку забрав?
– Кажу тобі, що нічого твого я не брав, – спокійно відповів песик.
– От уже... Він нічого не брав! А мишку мою, навіщо забрав? Віддай!..
Наступної миті Нічка вчепилася пухнастими лапками з гострими кігтями в песика. Борсаючись, вони покотилися в траву. Вовтузилися там аж поки їх не розняли. Друзям ледве вдалося примирити розбишак.
Але після тієї бійки Нічка і Ранок вже не спали клубочками у своїй хатині. Ранок засинав під кріслом, а Нічка – на кріслі.
З того часу у Великому Лісі траплялася дивина: коли прокидалася кішка, кудись раптово зникав дядечко День. А все довкола поглинала темінь. Коли ж прокидався песик, на галявині Великого Лісу з’являвся дядечко День. Вмитий, причепурений.
Ранок завжди виходив йому назустріч, радо виляючи хвостом.

ЯК ЇЖАЧОК ВРЯТУВАВ ЯЛИНКУ

Колись давно, на зеленій Галявинці, під кучерявим Дубком жив сіренький Їжачок. Кирпатий, з чорними намистинками очей і геть без голочок, що ми звикли бачити на ньому сьогодні. На той час ними пишалася тільки зелена Ялинка. Вона дуже вихвалялася своїм вбранням і нікого не підпускала до себе – боляче кололася. Іноді навіть насміхалася над Їжачком, який сумлінно працював зранку й до пізнього вечора, збираючи гриби, ягоди, горішки.
– От мені нічого не потрібно! – гордовито промовляла Ялинка. – І ніхто мені не потрібен! Я найкрасивіша на цій Галявинці...
Пихата красуня навіть Ворона відігнала від себе, який полюбляв відпочивати на одній з гілок Ялинки.
А Ворон узяв та й перебрався на Дубок, під яким жив Їжачок. Вони незабаром подружилися. Ворон навіть допомагав переносити сіренькому другу до його схованки лісові скарби. Та й забули геть про гордовиту Ялинку.
Якось на Галявинку з Чорного болота увірвався розбишака Бобер. На своєму шляху злюка уздрів Ялинку. Своїми гострими-прегострими зубами почав пиляти ніжний стовбур красуні. Це побачив Ворон і мерщій полетів до Їжачка:
– Швидше, сіренький, біжи на допомогу Ялинці! Там розбишакує злий Бобер! А я ще когось покличу!..
Забув ураз Їжачок про Ялинчині кепкування. Чимдуж помчав на поміч. А за ним – Ворон, кличучи інших мешканців лісу на підмогу. Та чомусь ніхто не поспішав озиватися.
Тоді друзі удвох заходилися боронити зелену красуню. Проте у друзів нічого не виходило – не боявся Бобер з гострими зубами рятувальників. Відлетів натомість мудрий Ворон вбік і каже Ялинці:
– Хай Їжачок зайде з іншого боку під твої розкішні віти, а ти йому голок сипони трохи. Він стане колючим і налякає злюку з Чорного болота.
Так і вчинили. Поки хоробрий Ворон відволікав Бобра, Їжачок став колючим. Розправив Ялинчині голки на спині і пішов у наступ.
Злякався Бобер, відступив. А тут його Ворон давай скубати. Втік розбишака з Галявини...
З тих пір їжаки почали ходити з колючками. Правда, ті з часом потемнішали. Ворони відтоді голосно каркають, коли хтось чужий до лісу заходить. Ялинки скидають іноді частину своїх голок. А бобри стали боятися їжаків і ніколи тепер не гризуть своїми гострими зубками лісових красунь – ялинок.
Ось така історія трапилася давно колись...

ЯК КВІТИ ПОДОРОЖУВАЛИ ДО ВІОЛІЇ

За безкраїми морями, за високими горами, за густими лісами, у країні Ладії жили Ромашка, Фіалка, Медунка, Росичка та Лілія. Жили вони по сусідству з Ясноткою. Вранці прокидалися, росою вмивалися і Святовиту посміхалися. Так у тій країні сонечко називали. У квітів було багато друзів: Метелик, Бджілка, Жайворонок, Берізка і Їжачок. Всі вони дуже любили квіти і дивувалися, чому ті між собою не товаришували. Знала про це тільки Яснотка, бо жила зовсім поряд і бачила, як кожна з квіток вважала себе найгарнішою від усіх. Днями квіти милувалися собою та чепурилися біля Озерця, дивлячись у нього як люстерко.
Одного разу Жайворонок приніс квітам дзвінку звістку — у країні Віолії відбудеться свято Квітів. Почали Ромашка, Фіалка, Медунка, Росичка та Лілія збиратися в далеку й незвідану путь. Кожна одягнула найкращу сукню, зробила найвичурнішу зачіску. Їм допомагали Метелик, Бджілка, Берізка і Їжачок. Хто порадою, хто сережкою, а хто блискіткою-голкою...
Цілий рік квіти добиралися до звивистої і стрімкої ріки Вуж, за котрою і починалася чудова країна Віолія. Витримували різні випробування. Їм потрібно було не зів’янути під палким промінням Святовиту, не заблукати в царстві Святибора. Обминути Вирвидубових посіпак. Не зіпсувати вичурні зачіски під плачем Дощу. Не потрапити на очі синові Зими – Снігу
Ось зрештою попереду залишилася остання перешкода – річка Вуж. А там – Дівони, безтілесні істоти, що перекидали будь-які човни і топили всіх, хто в них перебував. Зібралися квіти на березі, зарослому густим очеретом. Виснажені. Стомлені. А на тому березі, за могутніми Дубами – жадана країна Віолія. Вже й помирилися ніби, здружилися квіти та й загорювали. Аж тут несподівано з’явився красень Чорнобривець і поо-біцяв Ромашці, Фіалці, Медунці, Росичці та Лілії допомогти, але за умови, що вони завжди товаришуватимуть.
Квіти погодилися. Тоді Чорнобривець почав майструвати човен з очерету. Його нові друзі, як могли, допомагали. Разом вони швидко облаштували прудкий човен і перебралися до чарівної країни Віолії, обминувши всіх Дівонів.
А потім було Свято. Гарне ї веселе. Ромашка, Фіалка, Медунка, Росичка і Лілія розповіли всім про Чорнобривця. І тоді квіти, порадившись, обрали його своїм Оберегом. Сплели гарний-прегарний віночок, який і став символом свята Квітів країни Віолії. А Свято те видалося на славу. Про нього довідася і в інших країнах. А поки квіти поверталися додому, Жайворонок про все це розповів Метелику, Бджілці, Берізці, Їжачку й Озерцю і всім Лелітам – мешканцям далекої країни Ладії. Коли всі зібралися до купи, зажили ладно й по-товариськи.

ЧОМУ КУЛЬБАБКИ ПОСИВІЛИ

У цій далекій країні Ладії по-сусідству з Мати-й-мачухою на Лужку жила сімейка Кульбабок. Жили так собі: і не дружно, і не сварливо. Мати-й-мачуха щоранку привітно віталася із зелено-жовтими Кульбабками, які чомусь мовчазно хиталися на тонких ніжках.
– Доброго ранку, Кульбабки! Ви чули, наші квіти повертаються вже додому?
Пихаті Кульбабки мовчали.
– Свято у країні Віолії, кажуть, вдалося на славу...
Та Кульбабки все мовчали.
Коли Святовит прокидався, опускаючи своє яскраво-сліпуче Проміння-волосся на Землю, Мати-й-мачуха починала причепурюватися, розправляючи свої жовті квіти-голівки, геть забуваючи про понурість сусідів. Трохи пізніше бадьорішими ставали й Кульбабки, простягуючи до золотавого волосся Святовита свої жовто-гарячі голови.
– Ой! – здивовано зойкнула Мати-й-мачуха. – Ваші ж квіти геть схожі на мої. Мабуть, ми з вами родичі...
Кульбабки пихато підвели свої жовто-соковиті голівки і сказали в один голос:
– Ми – рідня Святовиту!
Засумувала тут Мати-й-мачуха. Опустила долу свої світло-жовті квіточки.
– Не переймайся! – заспокоїла її Бджілка. – Ти гарненька, квіти твої солоднеькі. Та й розкриваються раніше від усіх на втіху мені й моїм родичам.
Раптом на голівку Мати-й-мачухи лягли яскраві Промені Святовита:
– Не сумуй. Ти теж дуже схожа на мене.
– Ойойой! – зарепетували враз Кульбабки. – Сховайте ці
промені! Рятуйте нас!
Та Святовит не чув їх, бо розмовляв з Мати-й-мачухою і Бджілкою. А коли пішов спочивати, згорнувши своє Проміння, жовто-гарячі голови Кульбабок геть... посивіли і перетворилися в пухнасті кульки. Святовит, мабуть, серйозно розсердився на гордовитих Кульбабок, бо пішов у гості до Хмаринок. Побачили це Вітруган і Злива і стрімголов кинулися бешкетувати на лужок. Довелося Кульбабкам скласти свої пухнасті голови як парасольки. З тих пір Кульбабки й розселяються скрізь по лужку тільки тоді, коли довкола сухо і поблизу немає Вітругана й Зливи.

ЯК ДЖМЕЛІ КОНЮШИНУ ВРЯТУВАЛИ

У квітковій Ладії неподалік від Мати-й-мачухи та Кульбабок жила й Конюшинка. Вона було надзвичайно гарною: на довгій тендітній стеблині-ніжці мала соковито-зелені трилистники і яскраво червоні квіточки-голівки, зібрані зі стрілчастих пелюсток у пишну кульку. А ще славилася квітка своєю безкорисливістю: роздавала всім солодкий нектар, котрий в лапках розносили Бджілки. Та найкраще від усіх на Лужку Конюшинка могла передбачати негоду. Перед приходом Дощу вона зближувала свої листочки, а бархатисту голівку схиляла вперед, никла.
– Вірний знак того, що незабаром стане незатишно у нас від зливи, – подейкували квіти.
Одного разу Конюшинка навіть врятувала Кроликів від голодної смерті. Ті прийшли із сусідньої країни і заблукали. Конюшинка залюбки поділилася з ними своїми соковитими листочками.
Довідався про це Святибор і розсердився на красуню, бо кролики об”їдали кору на стовбурах дерев Ладії. Не дозволив він Бджілкам збирати нектар в Конюшини. Змінилася вона з тих пір. Нектар осипався. Листочки почали всихати. Квіти виблякли, а тоненька ніжка вигнулася. Навіть негоду перестала передбачати. Від того й інші квіти на Лужку почали потерпати. І тоді з країни Кроликів прилетіли на Лужок друзі Бджілок – Джмелі.
– Ти врятувала наших Кроликів, – сказали вони, – тож ми тепер допоможемо тобі, добра Конюшинко.
Не злякалися Джмелі гніву всесильного Святибора і почали працювати за Бджілок: збирали своїми довгими хоботками нектар.
Розквітла вдруге Конюшина. Ще пишнішою стала її яскраво-червона голівка.
– Дякую вам, хоробрі Джмелі! – загукала вона своїм рятівникам.
– Вибач нам, Конюшинко, – присіли на квіточку Бджілки. – Ми не винні. Це все – Святибор. Ми знову розноситимемо твій солодкий нектар жителям Лужка.
Але Святибор був впертим. Як не старалися Бджілки, а в них нічого не виходило. Не могли вони взяти нектар своїми короткими хоботками з глибоких квіткових чашечок, ніяк не запилялися квітки Конюшини. Відтак у неї довго не було діток-насінинок.
– Ви не переймайтеся, Бджілки, – втішали їх Джмелі. – Ми все зробимо самі. Ми любимо Конюшинку. Вона нас усіх попереджає про прихід вередливого Дощу.

ПРО ПАПУГУ ГОШУ– СПРАВЖНЬОГО ПРОФЕСОРА

Якось Вікторові подарували хвилястого папужку Гошу з Австралії. Він умів розмовляти.
– Доброго ранку! – вітався, коли Віктор, прокинувшись, ніс йому жменю смаженого гарбузового насіння. Смакував ним папужка над усе. Притискував кіготочками насінинку і ретельно розбирав своїм гачкуватим клювом. Наївшись досхочу проказував:
– Дякую! Сма-а-ачно!
Після сніданку віктор випускав Гошу з клітки, щоб той розім`яв крильця.. Ось тоді птах і починав показувати „фігури вищого пілотажу”. Кішечки Жозефіна і Стрілка, які теж жили у Віктора, ставали на той час справжніми скульптурами з відвислими щелепами.
– Ти, Гошо, вправно літаєш! – сказав одного разу Віктор, теж зачарувавшись польотами австралійського чуда. – Як це в тебе виходить?
– Дуже просто! – відрапортував птах.
Віктор завмер. Ці слова не входили до „навчальної програми” папуги. І він вирішив продовжити бесіду:
– А ти можеш розповісти як усе ж таки ти літаєш?
Гоша, зайшовши на віраж, впав у круте піке і „приземлився” Вікторові на плече:
– Дивний ти, стільки читаєш, а такого не знаєш.
– Знаю... як тримаються у повітрі літаки, бо птахи їх навчили цьому...
– Гаразд. Не переймайся, я доповню твої мізерні пізнання, – гонорово підвів папуга голівку і зручніше вмостився, розпластавши крильця як справжній літачок. – Бачиш. Мої крила унікальні. Ледь ввігнуті знизу, дещо ова-льні зверху – вони мають ідеальну аеродинаміку... Знаєш, що це таке?
– Ні.
– Не прикидайся! Це ти в школі вивчав. – сердито мовив папуга. – Але... Аеродинаміка й створює силу, що тримає мене в повітрі.
Гоша раптом спритно склав крила і... впав з Вікторового плеча. Хлопчик і оком не кліпнув, як папуга майже на підлозі розправив крила і стрімголов злетів угору. Та й завис над Віктором.
– Я працюю тільки... ча-а-а-стинкою крила-а, яка ближч-е-е... до тіла. А на кінчиках крила, де-е м`якеньке пір`ячко-о – мої міні-турбінки, яу літаках гвинти-и... За допомогою їх я ще й керую-ю польотом. У-х-х! – знову „приземлився” на Вікторове плече Гоша. – Ці пір`ячка постійно описують півкола. Коли крило опускається вниз, пір`ячко крутиться вперед і я лечу, а коли вгору – пір`ячко крутиться назад і я гальмую.
– Гошо, то ти справжній професор!
– Аякже! Я в Австралії викладав теорію польотів...
– Гошо, Гошо, не захоплюйся! Нагадай ліпше, що ж то за „аеродинаміка”. Забув я вже...
– Темнота! – кивнув скрушно папуга і вщипнув хлопця за вухо. – Це ж так просто: повітря, що обволікає верхню частину крила, рухається досить швидко, а під низом – повільніше. Ось ця різниця швидкостей і створює тиск, що тримає мене в польоті. Зрозумів? Може, ти не знаєш, що таке тиск?
– Знаю, Гошо. – поспіхом зупинив його Віктор. – Дякую за науку. Лети-но сюди, до тарілки, я тобі насіння принесу. Професор!
– Дякую! Гоша – хороший! Гоша – проф-фесор!
Птах залетів до клітки і зайнявся своєю звичною справою – трапезою. А наступного дня він розказав Вікторові іншу історію, котру йому повідала його прабабуся.

ГОШИНА ІСТОРІЯ, ПОЧУТА ВІД ПРАБАБУСІ

– Колись наша сім`я дружила з летючими мишами. – „приземлився” знову на плече Вікторові Гоша. – Кумедні створіння. Мають надзвичайно гострий слух і зір. Схожі на маленьких дракончиків.
– Вони ж вампіри!
– Не перебивай! – розсердився папуга. – Хто тобі такі нісенітниці вклав у вуха?!.
– Гаразд, слухаю...
– Так ось! Давним-давно цим незвичним даром чути і бачити вночу і на далекій відстані їх нагородив Бог, щоб вони повідомляли Його Синові, коли сходить і заходить Сонце.
– Та це ж... легенда, – заперечив Віктор.
– Все! Я полетів до клітки!..
– Вибач, Гошо...
– Добре... Ти трохи правий, бо є серед летючих мишей й справді дра-кончики, які прокусюють шкіру тварин і... злизують кров. Б-р-р... Але не п`ють. Та це не головне. Я розкажу, чому вони почали літати як ми, папуги. Хоча спочатку дещо про той незвичний зір і слух. Ти ж, певно, знаєш, що будь-який звук – це коливання повітря. Чим звук нижчий, тим менше цих коливань, і – навпаки: якщо цих коливань більше, скажімо, двадцяти тисяч на секуднду, то ти вже не чутимеш... мене. А летючі миші здатні сприймати звуки, що сягабть сімдесяти тисяч коливань за секунду. Уявляєш! Тож вони можуть не тільки створювати високочастотні звуки, але й уловлюють їх ехо. Саме завдяки цьому вмінню вони так гарно орієнтуються в просторі.
– Гошо, звідки ти все знаєш?
– Ти ж сам сказав, що я професор. Давай зернят мені побільше... Та я не про це хотів розповісти. Моя прабабуся з летючими мишами завжди добре товаришувала. Але коли почалася надзвичайно довга війна між птахами і польовими мишами, летючі ж миші чомусь час від часу, знімаючи свої крила, приєднувалися до своїх сородичів. Побачивши, що ті програють, знову приєднували крила і ставали на бік птахів. Війна все ж закінчилася. Настав мир. Але ні польові миші, ні птахи не захотіли прийняти до себе летючих мишей – зрадників. Довелося їм заховатися від усіх в глибокі печери. Вони й дотепер виходять звідти тільки з настанням темряви.
– Фу!
– Ні, не треба так. Мої родичі хоч і живуть зараз з ними не сварячись, і не товаришуючи, але поважають, бо летючі миші приносять усім велику користь. За годину цей „дракончик” з`їдає майже двісті комарів.
– О! Це – добре! Я їх люблю!
– А мене?
– Тебе – найбільше, мій розумнику. Полетіли смакувати гарбузове насіння.

ПРО ХОМ`ЯЧКА БОРИСА

У Віті, крім папуги Гоші та кицьок Жозефіни й Стрілки жили ще кілька кумедних звіряток. Їжачок Колючка прийшов з квітника. А м`якенького хом`ячка Бориса подарувачла сестричка. Він був рудим і кудлатим, схожим на маленьку мишку з коротким хвостиком.
Колючка полюбляв свіже молочко. Нап`ється досхочу і заховається у найвіддаленішому закутку квартири. Борис дуже сердився, коли Вітя годував гарбузовим насінням Гошу, бо смакував соняхові зернята.
– Дай йому скуштувати моїх, – насміхався папуга, – я не скупий.
Одного разу взимку, коли Вітя затримався в школі, він і сам заніс кілька смажених гарбузових насінин хом`ячкові:
– Скуштуй, безхвоста мишо, ці насінинки набагато корисніші.
Борис після того образився і зарився у вату в куточку клітки і довго не висовував звідти свого носика.
Якось до Віті завітали його шкільні товариші. Вони побавилися з кицями, послухали мудрі розповіді Гоші і запримітили клітку з Борисом.
– А ти нам і не розповідав, що в тебе миша є...
– А це й не миша зовсім, а хом`ячок Борис, – заперечив Вітя.
– Пусте. Ліпше ми з ним побавимось, – хлопці почали трясти „будиночок” звірятка. Але воно навіть вушком не повело.
Тоді хлопчаки запелескали в долоні і влаштували довкола танці з вигуками, тупотінням.
– Борис, не спи! – кричали вони. – Не спи, соня, бо змерзнеш...
І тут раптом з Гошею щось вчинилося: він вибрався зі своєї клітки і почав виробляти карколомні “фігури” над головами бешкетників. Аж поки ті не звернули на нього увагу.
– Ану зупиніться! – заверещав папуга. – Не бачите, спить Борис!
Хлопці від подиву порозкривали роти.
– А чому? – запитав хтось.
– А тому, що в кімнаті прохолодно, от він і впав у тимчасову сплячку.
– Як же його розбудити? – не вгавали школярики.
– Дуже просто, двієчники, поставте клітку в тепле місце і він незабаром прокинеться. І не кричіть на Бориса!
– Та чому ж, Гошо? – не стерпів уже Вітя.
– Це правильне запитання. – сів йому на плече папуга. – Тому, що від вашого крику в хом`ячка може статися серцевий напад...
– Так... – підсумував Вітя і сів у крісло, пригрозивши пальцем товаришам. Ану тихіше!
– Ми й не відали, що твій папуга такий розумник.
– А ще я вам розповім, – перехопив ініціативу Гоша, – як правильно доглядати за безхвостою мишкою. Варто пам`ятати, що їй шкідливо давати цукерки, шоколад, вони можуть застрягнути в Борисових щічках. Годуйте його зернятами, як Вітя. Не треба класти в клітку вату, як Вітя... Він може її з`їсти і це закінчиться для нього досить сумно.
...Коли Вітіні товариші пішли, Борис виліз зі свого притулку і помахав привітно лапкою Гоші:
– Дякую тобі, ти справжній друг. Неси свої гарбузові зернята, я теж хочу скуштувати їх.

ЧОМУ ДЕРЕВА ПЛАЧУТЬ

Давним-давно, коли дерева вміли говорити, на одній Лісовій галявині жив красень-Клен. Закохався він у доньку Лісовика Липу. Вона теж любила його.
– Який він добрий і гарний! – хвалилася своїй подрузі Ялині Липка. – Зіграємо незабаром весілля на весь ліс.
Та не судилося їм поєднатися. Святибор – батько Клдена чомусь ніяк не хотів родичатися з Лісовиком.
– Стільки довкола красунь – і Ліщина, і Берізка, – а ти в цю Липу закохався...
Як не краялося серце Клена, як не благав батька – все марно. Нічим не зарадив і найближчий друг Каштан. Тоді, впавши у відчай, Клен попросив Святовита спалити його палючим промінням.
– Не житиму я без Липи і проти батькової волі не можу піти...
Покликав Святовит Блискавку на раду. Розповів їй сумну історію. А та від обурення спалахнула враз і запалила ненароком Клена. Горить той і мовчить.
Побачили це й Липа, Каштан і теж заніміли від жаху. Заплакала Ялинка бурштиновими слізьми. А Клен теж ні пари з вуст. Коли жаркі язики полум`я потяглися до листочків, не витримав Клен – скотилися сльози долу. Тоді покликав Святовит Дощ, а той наказав Зливі загасити підступний вогонь.
З тих пір і плачуть Клен, Каштан, Ялина перед дощем.

РОЗПОВІДЬ СТАРОЇ СОСНИ

Наприкінці травня, після частих дощів, коли скрізь повнісінько калюж, стається диво: вигляне сонечко і калюжі вкриваються жовтувато-зеленими плямами. Навіть тихі прибережні води древньої звивистої річки Вуж жовтіють. Люди тоді тривожаться. Думають, підступна радіація таким чином дає знати про себе. Отож якось вирішив юннат Максимко дослідити те незрозуміле явище. Пішов туди, де тих „плям” було завжди найбільше. Спустився крутою стежкою між високих сосон до самісінької річки. Раптом об щось спіткнувся і мало не вдарився об стовбур старої сосни.
– Обережно, друже! – пролунало звідкись несподівано.– Так можна й покалічитись!
– Хто це? – розсердився Максим, переконавшись, що довкола нікого немає.
– Це – я! – почулося знову. Голос був приємним, жіночим, з ледь чутним шелестінням. Здавалося, листочки на сусідніх берізках перешіптуються.
– Хто „я”? – запитав хлопчина роздратовано.
– Я – прабабуся Сосна! Ти щойно трохи не збив мене своїм лобом. Сядь поруч і відпочинь. І не сердься...
Ще раз роззирнувся і, нікого не побачивши довкола Максим, сів на товсту суху гілляку, обпершись спиною на стовбур сосни. А „голос” знову продовжив свою мову:
– Не поспішай досліджувати юннате, річка тобі нічого не скаже. Я сама все розповім. Але спочатку торкнися до гілочки моєї правнучки, що перед тобою. Вона не така висока і ти вільно дістанеш її рукою...
Максим, ніяковіючи, зробив те, що просила несподівана спів розмовниця. Тієї ж миті в повітря злетіла жовтувато-зелена хмаринка.
Бачиш, наші соснові пилкові насінинки вже вирушили в подорож до річки... Або куди вітер понесе.
– Але ж на сосні... немає квіток... Тільки шишки... – спантеличено зазначив Максим, пригадуючи щось шкільне.
– Не зовсім так. Навесні на кінчиках гілок у нас з`являються ніжно-зелені свічки – бруньки. З них і злітає пилок – мікроскопічні зернятка. Вони осідають на воду, фарбуючи її. А страшна радіація для нас теж небезпечна. Від неї вічнозелені голки стають рудими, осипаються...
Сосна стихла. Тривожно зашуміла пухнастими вітами.
– Розкажи, розкажи, сосонко ще! – підхопився хлопчина з-під нагрітого стовбура.
– Що тобі розказати, друже? – Хіба легенду... Ти чув, звідки ми прийшли до лісу?
– Ні, – притих юннат.
– Було це давним-давно. У далекій країні Дубів жила вродлива дівчина. Весела. Кароока. З довгим шовковистим волоссям, що пахло травами. Щирою і лагідною вдалася красуня. За це сподобалася Вітру всіх вітрів. Закохався він у неї до безтями. Але гордощі не дозволяли йому зізнатися їй у цьому. Тоді й надумав силоміць заволодіти дівчиною. Злякалася вона і звернулася за допомогою до Святибора, покровителя дерев, квітів і трав. Сховав її той у лісі. Та налетів розгніваний Вітер всіх вітрів і понівечив дерева. Лише красуня зосталася під зеленими шатами у схованці. Тоді сипонув на них вітруган колючого снігу. Померзли трави й квіти. Тільки шати, що над дівчиною, не піддавалися злодію. Але сама вона теж почала замерзати. Вітер скаженів. І тоді не витримала бідолашна, задерев`яніла від морозу. Стала вмить деревом. Шати перетворилися в зелені голки, а сльози, що скотилися на стовбур – на прозору смолу...
– На живицю! – вирвалося в Максима.
– Так, друже. – кивнула Сосна гілкою. – З неї люди виготовляють каніфоль, скипидар... Та коли одну з наших сестер висушило спекотне Сонце і вона впала
– Бурштин! Ой! Вибач...
– Пусте... Ти багато знаєш.
– Не так і багато. Проте точно знаю, що ти справжня красуня лісу, яку треба оберігати.
– Якби це всі люди розуміли, – зітхнула Сосна.
– Я перекажу їм твою розповідь, – пообіцяв юннат Максим.

ПІДСНІЖНИКИ

Ще не встигнув повністю розтанути сніг на Лісові галявині, а Підсніжники вже зібралися до гурту і загомоніли весело навперебій:
– Дивіться! Дивіться, Сонечко прокинулося! Наша матінка-Весна з-за Лісу йде, усім тепло й радість несе!
Раптом на Небо викотилися Хмаринки і закрили Сонце. Поникли ніжно-білі квіти-голівки Підсніжників.
– Хмаринки! Чуєту, Хмаринки, не закривайте Сонечко, – загукали дружно вони. Наша мама Весна поспішаєж до нас!
Послухалися Хмаринки ввічливих Підсніжників і відкрили Сонечко. Простягнули до нього свої плоскі довгі листочки найперші квіти. Захитали привітно тендітними пелюстками, сповіщаючи всіх мешканців Лісу про прихід Весни.

ЯК БАРВІНОК ПРОКИДАВСЯ ВІД СНУ

– Барвіночку! Зелений Барвінку, стелися низенько! – зійшло Сонечко Раненько. – Стелися. Я буду тебе зігрівати, Весну-красну прославляти. Зелений Барвіночку, стелися густіш, прийде Дощик, буде поливати!
– Привіт, Сонечко! – прокинувся Барвінок. – Сходь-виходь раненько, шануй мене гарненько!
– Привіт, Дощику! – потягнувся Барвінок. – Лий, лий рясненько, вмивай мене чистенько! Я – Барвінок прокинувся вже! Вмиюся хутко, листочки зелено-блискучі рясно розстелю, волошкові очі-квітки широко розкрию і про красу-Весну заспіваю. Отак і будемо разом звеличати матінку-Весну.

ЯК ЛИСТОПАД ЗИМУ ЗНАЙШОВ

Сумно якось стало старій Осені. Попросила вона Дощу покликати свого сина Вересня. Той не забарився і прийшов одразу до матусі та ще й зі своїм сином Жовтнем.
– А де ж це мій правнучок? – здивувалася Осінь.
– Десь, мабуть, бешкетує в Лісі, останні листочки з дерев знімає, – відповів Жовтень.
– Добре, внучку, пізній він у нас, але ти перекажи, що я його люблю напівзимника. Прийшов час, дорогенькі, покинути вас...
Тільки сказала ці слова Осінь, як до хатини залетів захеканий Листопад. Весь у жовто-багряному листі, змокрілий.
– Ой, бабусю! Татку!.. Я зустрів свою сестру, – випалив він з порогу.
Вересень і Жовтень лише плечима стенули:
– Хто ж це тобі таке сказав?
– Вона сама, я подарував їй візка, а вона мені – санчата. Зимонько! Зимо, заходь до нас, я познайомлю тебе з бабусею і всіма!.. – загукав Листопад у віконце Осінньої оселі.
Осінь усміхнулася загадково та й зникла тихенько за дверима своєї хатини.

 

Напишіть свій коментар
Ваше ім'я
E-mail (не буде опублікований)
Сайт
* Текст повідомлення
Введіть число, яке Ви бачите праворуч
Якщо Ви не бачите зображення з числом - змініть настроювання браузера так, щоб відображались картинки та перезагрузіть сторінку.


Екологічний календар