Білий степ із чорною ознакою

Узимку степ найближчий до своєї первозданності. Безгоміння таке, яким його напевне знали ще скіфи, сармати, половці…
Дрімає, загорнувшись у білу пелену, Великий Чапельський під. Надовго? Та скільки там того лютого! Блисне сонечко — і засяють-потечуть тільки їм відомими руслами ручаї. А поки що у степу — не тиша, а її європейський еталон: ніде не загуркоче, не стрельне, не шелесне навіть. Таке безгоміння буває, мабуть, лише в раю, подумалося.
Та що це? Ні з того ні з сього — такий потужний шерех! Все ближче, все ближче…
— Погляньте, — обводить рукою потривожену тишу степу директор біосферного заповідника «Асканія-Нова» ім. Ф. Е. Фальц-Фейна, відомий в Україні і за її межами орнітолог Віктор Гавриленко. — Зграя білолобої гуски разом із чорноволими казарками спурхнула…
Що ж потривожило, що підняло на крило це дрімотливе о цій порі пернате царство? Виявляється, звичайний сірий заєць! Знав би, може, що на таку повітряну «флотилію» наразиться — не ризикував би...
— Нині у заповідному степу зимують близько 11 тисяч особин гусей, які тут чудово почуваються, — зауважує Віктор Семенович. — Звичайно, це значно менше, ніж спостерігалось у минулі роки. Це результат мисливського пресу в регіоні та посушливих погодних умов осені. І добре, що ці гуси облюбували територію біосферного заповідника і не вилітають ні в Каховський, ні в Новотроїцький райони — «на мушку» до тамтешніх мисливців. А тут — ніякої загрози, що по них стрілятимуть. У нас сидять і дрохви. І правильно зробили, зупинившись у степу, що перебуває під охороною. Птахи, як бачите, тримаються середини степу, і це їх убезпечує від браконьєрів. Максимальна чисельність дрохв, яку нам доводилося спостерігати вже цього року, 246 особин.
Тим часом натуралістична вистава «Заєць і гуси» закінчується — «у всякого своя доля і свій степ широкий»… Над білим безгомінням більшає світла. То розбуджене передчуттям весни сонце, розсунувши густу пелену хмар, і собі вирішило полюбуватися степом, яких мало на Землі зосталося, граціозними перебіжками благородних оленів, «танцем» на льоду самця лані європейської…
Та все ж, поезія первозданного степу асканійського не може існувати осторонь від його прози — людської турботи про те, щоб і птаство, і звірина благополучно пережили зиму. Бо зима — це завжди ризик, небезпека, випробування.
— Ми ніколи у таку пору не залишаємо наше степове «населення» поза увагою, — говорить Віктор Гавриленко. — Хоча нинішню зиму поки що суворою не назвеш. Корми, слава Богу, є — аж до квітня! Сіна (500 тонн) вистачить майже на 5 місяців. Поки що є і концентровані корми. А якщо закінчаться — як бути? Тут є питання. Торік, наприклад, за наявності коштів у спецфонді ми їх взяти не змогли. Минулого року на ці гроші (нами, до речі, зароблені) держава наклала лапу, латаючи дірки у бюджеті. Доводилося двічі звертатися до держказначейства, пояснюючи ситуацію. Зрозуміли. І от та історія знову повторюється. Через те, що спецфонд для нас поки що знову недоступний, утворився борг перед постачальниками кормів і пального у сумі 150 тисяч гривень. Чи можуть бути штрафні санкції? Можуть. А так бути не повинно!
Ось така проза.
Та все ж тут, у степу первородному, більше поезії: засніжені простори… ледь вловимий дух ковили… шерех пташиних крил… крижані іскри з-під копит самця лані європейської…
І все це — наша вітчизна, яку заповідано берегти і передати у спадок майбутнім поколінням.

Василь Піддубняк (Новий день. - №6 (5053). - 07.02.2013)