Ліс починався з лози

Майже всі, хто береться писати історію лісорозведення у південному Причорномор'ї , характеризують до оскомини заїждженими висловами, як то: "українські Каракуми", "степова Сахара", "єдина у Європі пустеля". Так, це про Нижньодніпровські піски. А вони складаються з семи арен площею близько 200 тис. гектарів*, це – Каховська, Козачелагерська, Чалбаська, Олешківська, Голопристанська, Іванівська і Прогнойська.
Особлива місія фон Граффа
Для аналізу підкорення земель (одна справа завоювати й інша – заселити) звернемося до першоджерел. Тут стане в нагоді монографія професора Г.І. Редька "Полковник корпусу лісничих", в якій досліджується діяльність В.Є. фон Граффа. Саме він стояв біля витоків лісорозведення на Нижньодніпровських пісках. Рухомі (тоді їх називали також летючими) піски не давали розвиватись сільському господарству. Пилові бурі зводили нанівець усі зусилля поселенців.
За завданням Російського уряду експедицію з вивчення грунтово-кліматичних умов і розробки довгострокових планів для забезпечення проживання людей в зоні пісків і було відряджено фон Граффа. З його звітів Лісовому департаменту Росії й послуговуємось фактами: "... вирішено посилити роботи на Олешківських пісках (40 тис. десятин) на закріплених уже шелюгом 4 тисячах десятин настала необхідність між рядами шелюгу (червона лоза) розводити сосну. А на решті площ продовжувати розведення шелюгу". І "для кращого ж спрямування робіт заснувати поблизу Олешок школу лісівників із зарахуванням до неї 30 селянських хлопчиків".
Витрати на утримання, як і для решти державних шкіл садівничого спрямування, брав на себе держдепартамент. Виділяли також чималі кошти для найму робітників на лісопосадки, а також передбачалось залучати до цього селян "... оскільки деякі поселення мали переліски й користувалися з них деревиною, а, крім того, і саме закріплення пісків здійснювалось для загальної безпеки селян".
Олешківській лісній школі доручили догляд за всіма закладеними на пісках плантаціями. Крім постійних витрат на утримання школи, – на першочергове облаштування виділялось 13040 рублів на будівництво приміщень, придбання інструментів, закупівлю 20 пар волів, 4-х коней, меблів, посуду, одягу для учнів. Відкрили школу року 1852. Контингент – 30 кадетів, кваліфікація – лісівник-кондуктор. Перший набір – як правило, сироти та напівсироти, яких утримували сільські громади. Тому вони й допомагали школі матеріально чи роботою.
Звіти засвідчують, що вчилися діти старанно, успішно опанували лісову та інші науки.
Було нелегко, але терпіти було заради чого: попереду престижна державна служба з доброю платнею. Крім того курсанти, зодягнені в уніформу з червоними кантами на штанях, мали бравий вигляд. Також порядок і дисципліна встановлені на військовий лад. Строк навчання в 4 роки давав грунтовні знання і навики дисципліни та порядку. Підйом за дзвінком о 4-й ранку влітку і трохи пізніше взимку. Зарядка й оправка у темпі. На 5-у годину збиралися у їдальні на молитву. Потім сніданок. За порядком слідкували фельдфебель і 4 унтер-офіцери з помічниками. Начальницький склад обирали самі курсанти з найбільш здібних та фізично розвинених, затверджував обраних начальник школи після співбесіди.
Класні заняття розпочинались о 7-й годині і тривали до 16-ої з двогодинною перервою на обід. Годували добре. На перше борщ або суп з яловичиною, на друге – каша (гречана або пшоняна) з маслом. Після занять – самопідготовка. Відбій – о 9-ій годині. Протягом літа виробнича практика – догляд за шкілкою** та насадженнями.
На практичних роботах вимагалася добросовісність і чітке дотримання вимог агротехніки. Якщо не дотримана прямолінійність при висадці саджанців, роботу не приймали, змушували виправляти огріхи. Винуватих у недбальстві карали, можна було й у карцер загриміти на хліб та воду.
По закінченні школи випускникам присвоювали звання кондуктора, далі відкривався кар'єрний ріст – прапорщик, поручик, капітан корпусу лісничих – з відповідними підвищеннями жалування. Докладно зупиняємось на діяльності школи лісівників, щоб підкреслити виняткову серйозність підходу до залісення пісків на державному рівні. Правда й те, на чому наголошувала історіографія радянських часів, що закріплення пісків лісопосадками йшло важко і не розгорнулось по масовості в суцільне. Завдяки документалістиці, що її вів фон Графф – учений-лісівник і організатор лісорозведення в Таврійській губернії, маємо свідчення: започаткували посадку шелюгу на Олешківській піщаній арені у 1833 році, але приживлюваність посадок була мізерною.
Як зупинили летючі піски
Ще через десятиліття остаточно затвердили технологію закріплення рухомих пісків, а саме: висадкою шелюгу на визначених, як найнебезпечніші, ділянках рядами впоперек домінуючих вітрів. На 1850 рік шелюгуванням охопили десь 7 тисяч десятин. Вкладено багато праці і коштів, однак переломити ситуацію не вдавалося. Пилові бурі майже щороку, особливо у безсніжні зими, засипали поселення, навесні засікали посіви. Олешківські піски не давали життя.
Ще одна особливість шелюгу вносила поправки у технологію закріплення пісків. У 4 роки шелюг доcягав повної фізичної зрілості, припиняв ріст, висихав, оголяючи коріння під вітрами. Зарадити могла регулярна рубка лози, що стимулювала розростання. Лозові мітли – побічний продукт – вивозили в усі кінці губернії. Лісівники наполегливо шукали шляхів розширення меліорації пісків. У порядку досліду розпочали висадку сосни, акації та осокора у міжряддях шелюгу на закріплених пісках. За три роки каторжної праці вдалося підняти ліс на 1089 десятинах. Лише в Олешківській волості Дніпровського повіту налічувалось 5,5 тисячі десятин, закріплених шелюгом летючих пісків. Відкривався значний фронт робіт для лісопосадок.
Абрикоси в пустелі
В історії лісорозведення на Нижньодніпровській арені зафіксовано факт, як олешківський міщанин Шуваєв серед піщаної пустелі розбив вербовий розплідник, довівши його площу до 100 десятин і тут же насадив фруктовий сад. Влада всіляко заохочувало господарювання селян на пісках – не лише податковими пільгами, а й довгостроковими безпроцентними кредитами. Казенні поселенці ввели в господарський обіг на 1851рік майже 400 десятин пісків, розбиваючи на них сади (в основному абрикосові, а згодом і яблуневі та грушеві).
Наступ на піски вівся зі створених плацдармів, якими були лісорозплідники: спочатку – Великокопанівський і Раденський, потім заклали шкілки в Олешках, Збур'ївці, Чалбасах, Козачих Лагерях, Голій Пристані. За поданням Таврійської палати до Лісового департаменту 22 грудня 1861 р. створюється особливе Олешківське лісництво, його незабаром очолив підпоручик Кульберг, а згодом підпоручик Віланд.
Дослідники відносять початок закріплення і залісення Нижньодніпровських пісків до 1834 р.
Початковий період характерний хаотичністю спроб та відсутністю помітного реального результату. Хоч ефекту було мало у порівнянні з величезними затратами, що становили 25 млн. рублів золотом***, але досвід, здобутий ціною багатьох невдач, ліг в основу подальшого приборкання пісків. Влада для освоєння відвойованих у Туреччини земель коштів не шкодувала. Встановлені пільги заоохочували селян до облаштування господарств на пісках хуторами. Адже вони тут звільнялись від податків та інших повинностей.
«Хатини в оточенні городів»
У нарисі Олександра Афанасьєва-Чужбинського "Путешествие в южную Россию" відзначено, що вже на початку 60-х років XIX століття на закріплених пісках розвивається городництво і садівництво. Особливим попитом користувались олешківські кавуни, вирощені на піску: дістаючи корінням до похованих шарів чорнозему, вони набирали ваги більше 10 кілограмів – соковиті й солодкі. Під баштани олешківці брали землю далеко за містом. Овочівники також жили хуторами в степах, хоч багато їх і мали будинки у містечку. У них не було іншого способу заробити на життя, як поселитися на хуторах.
"Як же вони прикрашають місцевість! – захоплюється Афанасьєв-Чужбинський, – ці мальовничі хатини в оточенні садів, чималих городів, де з ранньої весни і до пізньої осені кипить робота! Крім кавунів, тут вирощують всі овочі, але перевагу надають помідорам, по тутешньому баклажанам (власне баклажани тут називають "синенькі")”. Зауважимо, що у 30-х роках минулого сторіччя у колективізацію хуторян безжально зганяли з освоєних земель, примушуючи селитися разом і йти працювати в колгоспи.
Наступ на піски продовжився після Жовтневої революції. Був досвід, кадри, напрацьовані технології. Показово, що у 1925 р. закладено Олешківську піщану станцію (згодом перейменовану на Нижньодніпровську науково-дослідну станцію залісення пісків та виноградарства на пісках, спадкоємцем якої став Степовий філіал Укр НДІЛГА).
Зелені бастіони
Масштабні посадки сосни кримської за методиками, розробленими і вдосконаленими науковцями, протягом десятиліть ведуть лісгоспи на території Цюрупинського та інших прилеглих до піщаних арен районів. Шлях пиловим бурям перепинили бастіони соснових лісів. Приклад комплексного освоєння пісків багаторічними насадженнями, яких нині налічується 120 тисяч гектарів (в тому числі під сосновим лісом 100 тис. гектарів) і під захистом яких плодоносять сади й виноградники – єдиний у світовій практиці. З проблематики освоєння піщаної пустелі на базі науково-дослідної станції в Цюрупинську проводились семінари і міжнародні курси для лісівників з країн Азії, Африки, Латинської Америки – за програмою ООН по навколишньому середовищу (ЮНЕП).
*Тут і далі для означення площі вживаються "гектар" і "десятина" згідно з історично діючими на той час.
**Шкілка – грядки, де укорінюють з черенків (виноград) або з насіння саджанці. Те ж, що й розсадник.
***На той час пшениця коштувала 2 рублі пуд (16 кг.), яловичина – 40 коп за фунт (409,5 грама), масло 47 коп.за фунт, кінь з хомутом 8-10 рублів, полотно за аршин (0,72 метра) 5-8 коп.

Петро Прядка (Вгору. - №37 (468). - 15.09.2011)