Чому заміновані території небезпечні не тільки для людей

Війна ще не закінчилося , але вже зрозуміло, що українським саперам доведеться розміновувати наші землі десятки років. Відомо, що з 2014 року від бойових дій постраждало 150-180 тис. кв.м. (25-30 %) усієї нашої території. Після повномасштабного вторгнення цей відсоток значно зріс: з кожних семи гектарів території країни – один потребує розмінування!

Щодня ми чуємо з новин, що в тому чи іншому куточку України на мінах підриваються люди. Але тварини і рослини також сильно страждають від «сюрпризів», які залишили окупанти. Якщо у людей ще є шанс не натрапити на міну (звертати увагу на попереджувальні знаки, виїхати з небезпечних територій), то у диких тварин такої можливості немає. Мешканцям лісу або не залишається, що їсти після вибухів, або немає де сховатися. В найгіршому випадку вони самі наступають на міни або зривають «розтяжки».

Проте територія лісу є однією з найбільш вразливих до мінування екосистем не лише через тварин. Коли відбувається детонування міни, майже одразу займається суха трава та деревина. Як наслідок, виникає лісова пожежа. Якщо загоряння не сталося, уламки потрапляють у дерева. Далі – корозія та отруєння рослинності.

Міни псують і ґрунти. Фрагменти боєприпасів виділяють важкі метали – хром, цинк, залізо, мідь, ртуть. Ці речовини досягають ґрунтових вод і потрапляють у харчовий ланцюг людини. Проте тяжкі метали це далеко не єдина проблема для людей, які живуть поруч із замінованими територіями. На цих землях неможливо вирощувати сільськогосподарські культури. Фермери змушені скорочувати площу оброблюваних земель. Це, своєю чергою, тисне на ресурси, виснажує землі.

Відомо, що рік війни це 10 років розмінувань. Враховуючи, що військові дії у нас почалися ще у 2014 році, то виходить чималий термін. Розмінування України могло б тривати 80 років, але існує пріоритетність розмінування. Спочатку – основні інфраструктурні об'єкти, потім – сільськогосподарські угіддя, а вже в кінці – важкодоступні землі. Якщо використовувати вдалу модель протимінної діяльності й залучити достатню кількість донорських коштів, то, можливо, вдасться впоратись і за 10 років.